Завше дотримувався думки, що людство за останні дві тисячі років, які минули з часу Розп’ятття, зовсім не змінилося, якщо не брати до уваги зовнішній антураж. Але то, звісно, питання дискусійне. От Львів, знову ж таки попри зовнішній антураж, точно не змінився. Принаймні, за ті 40 років, котрі я добре пам’ятаю. І сумують львів’яни, і тішаться з тих же причин.
Я ріс на маленькій вуличці Бічна Вербова, яка відсутністю каналізації, асфальту і наявністю натомість городів, курей, кролів і у декого з господарів навіть свиней швидше нагадувала село. Вулиця здебільшого була дружною, печалі і радості часто були спільними, а батькам, не виключаю, доводилося інколи докладати зусиль, аби знайти своє чадо серед інших, після того, як ми, шмаркачі, ліпили у болоті пасочки.
Перегляньте також:
- Чому українці і поляки призабули, що діялося у Львові в червні 1941 року..?
- 10 маловідомих фактів про Пагорб Слави у Львові
Про сумне зараз не буду. Тільки про веселе. Періодично на нашу вуличку приїздили сміттєвози чи асенізатори, аби зібрати та вигребти плоди життєдіяльності мешканців Бічної Вербової. Кожен приїзд був для нас подією. Однак, навіть попри епоху розвинутого соціалізму, збої у періодичності вивозу траплялися, і тоді проблема накопичення відходів ставала топ-темою у кожній хаті, логічно виливаючись у вуличні розмови між сусідами, які так само логічно підслуховували діти.
І яке ж було щастя, коли прибиральники все таки приїздили. Для нас, шмаркачів, щастя було подвійне. Оскільки ми більшу частину свого життя проводили саме на вулиці, то мали можливість першими побачити машини і принести цю добру звістку своїм батькам чи бабусям-дідусям.
Як нині пам’ятаю, коли, побачивши на недалекому горизонті сміттярів чи асенізаторів, зграя дітей розбігалася в різні боки – кожен до свого помешкання – з дикими і радісними криками: «Ура! Гімновоз їде»!
Не дивлячись на свій вік, ми добре знали чим втішити старших. А яка ж чемна дитина не хоче втішити старших. Можна ж і на зайву цукерку заробити, і на морозиво за 28 копійок…
І хто б тоді подумав, що мине 40 років, за які розпадеться Союз, люди навчаться спілкуватися по мобільному зв’язку, задовбуватимуть дурнуватими питаннями штучний інтелект, Маск пакуватиме валізки на Марс, а львів’яни, як і колись з надією і трепетом виглядатимуть своїх прибиральників.
І я малюю в уяві цілком реальну картину, як якийсь зашмарканий і обталапаний Ромчик з іншим прізвищем, ніж у мене, біжить до своєї бабусі з криком: «Ура! Гімновоз їде»!
Ностальгія зі своєю сентиментальністю штука загалом не найгірша в тому світі. Але пасувало би вже каналізувати всі закапелки Львова, ну і зі сміттєзаводом нарешті закрити всі питання.
